<<
>>

§ 2. Основні права, свободи та обов'язки національних меншин

За Конституцією України, держава бере на себе зобов'язання сприяти розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин (ст. 11). Окрім конституційних положень, правовий статус національних меншин визначається нормами Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 р., законів України «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 р. та «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 р. Відповідно до цих нормативно-правових актів громадянам в Україні гарантуються рівні політичні, економічні і культурні права і свободи незалежно від їх національного походження.

При цьому всі громадяни користуються захистом держави на рівних підставах. При забезпеченні прав осіб, що належать до національних меншин, Україна виходить з того, що ці права є невід'ємною частиною загальновизнаних у світі прав людини.

До національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою. При встановленні належності до національних меншин головним тепер є власне суб'єктивне ставлення людини, її самоусвідомлення себе як такої особи, яка належить до певної національної меншини. Тобто особа має право сама, без будь-якого зовнішнього тиску визначати належність чи неналежність до національної меншини.

Законодавство України визнає за громадянами, які належать до національних меншин, такі специфічні права: вільно обирати та відновлювати національність; на національне прізвище, ім'я та по батькові; на збереження життєвого середовища у місцях їх історичного і сучасного розселення; на створення національних громадських об'єднань; на користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови у Державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства; на розвиток національних культурних традицій; на використання національної симво-

ліки; на відзначення національних свят; на сповідування своєї релігії; на задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації; на створення національних культурних і навчальних закладів; обиратися або призначатися на рівних засадах на будь-які посади; вільно встановлювати і підтримувати зв'язки з особами своєї національності та їх об'єднаннями за межами України; на будь-яку іншу діяльність, що не суперечить законодавству.

Визначальним серед прав особи у сфері національно-культурного розвитку є право національно-етнічної самоіденти-фікації, адже для кожної людини є природним ототожнення себе з певною національно-етнічною спільнотою. Громадяни України, які належать до національних меншин, мають право вільно обирати та відновлювати національність. Такий вибір не повинен зумовлювати ніяких негативних наслідків. При здійсненні цього права не допускається примушення громадян у будь-якій формі до відмови від своєї національності. Таке право закріплене в українському законодавстві з огляду на нашу історію, коли сотні тисяч громадян з різних причин змушені були цуратися своєї національності, приховувати свою національну належність або ж зовсім відмовлятися від неї1.

Кожний громадянин України має право на національне прізвище, ім'я та по батькові. Громадяни, в національній традиції яких немає звичаю вказувати «по батькові», мають право записувати в паспорті лише ім'я та прізвище, а в свідоцтві про народження — ім'я батька та матері.

Це право важливо було закріпити в законодавстві, тому що раніше нерідко прізвище, ім'я та по батькові особи довільно записувалися, часто перекручувалися в офіційних документах.

Необхідність визнання за національними меншинами права на збереження життєвого середовища у місцях їх історичного й сучасного розселення зумовлено передусім практикою

З 1926 по 1989 р. в УРСР кількість німців зменшилася на 587 тисяч осіб, або в 16,5 раза, поляків — на 1,97 мільйона осіб, або в 10 разів, євреїв — більш ніж на 2 мільйони осіб, або в 5 разів, кримських татар у Криму — на 138 тисяч осіб, або в 4 рази. Частина з них була змушена залишити територію традиційного проживання, а інша частина — приховувати власну національну належність.

примусового виселення цілих народів, яка мала місце в нашій історії. Так, у 1939 р. були ліквідовані усі сім німецьких національних районів на території України, а згодом все німецьке населення було депортоване. Якщо у 1926 р. в Україні мешкали 624,9 тисячі німців, то за переписом 1959 р. уже не було жодного німця. У 1944 р. із Криму було виселено все кримськотатарське населення, яке споконвіку проживало на півострові. Питання про повернення на територію України представників депортованих народів вирішуються відповідними законодавчими актами та договорами України з іншими державами1.

Стаття 6 Закону «Про національні меншини в Україні» закріплює комплексне право на національно-культурну автономію, яке складають такі права: на користування та навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови одночасно, на розвиток національних культурних традицій; на використання національної символіки; на відзначення національних свят; сповідувати свою релігію; на задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації; створювати національні культурні і навчальні заклади; на здійснення будь-якої іншої діяльності, спрямованої на задоволення національно-культурних потреб, що не суперечить законодавству.

Для громадян, які належать до національних меншин, особливого значення набуває право на користування та навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства. У Конституції України наголошується, що «в Україні гарантується вільний розвиток, викорис-

Кабінет Міністрів України прийняв постанови «Про деякі питання, пов'язані з поверненням кримських татар у Кримську АРСР» від 28 січня 1992 р., «Про фінансування заходів, пов'язаних з поверненням в Україну депортованих кримських татар і осіб інших національностей» від 16 травня 1996 р., встановив Порядок забезпечення депортованих осіб та членів їх сімей, які повернулися в Україну, житлом, збудованим або придбаним за рахунок цільових державних капіталовкладень, від 15 березня 1999 р. Між Україною та Республікою Узбекистан підписано та ратифіковано Договір про дружбу і подальше поглиблення всебічного співробітництва від 19 лютого 1998 р., в якому сторони взяли на себе зобов'язання сприяти розв'язанню проблем добровільного повернення депортованих осіб в Україну.

тання і захист російської, інших мов національних меншин України»(ст. 10). Це зобов'язання, яке бере на себе Українська держава, є важливим і актуальним у зв'язку з тим, що мова, як правило, відіграє визначальну роль у процесі національної самоідентифікації особи, формуванні її особистості, здобутті нею освіти, залучення її до надбань культури, є засобом повсякденного спілкування, інструментом накопичення знань та особливо з огляду на всю нашу історію1.

Серед мов національних меншин в Конституції України виокремлено російську мову з урахуванням реально існуючого в Україні 4| українсько-російського білінгвізму та її особливого значення, адже нею повсякденно користується значна частина громадян України. У Декларації прав національностей України і в Законі «Про мови в Українській РСР» також наголошується, що всі громадяни мають право вільно користуватися російською мовою. У цьому законі, який складається з 40 статей, російська мова згадується 27 разів. В Україні видається 1195 російськомовних газет (майже половина їх загальної кількості), функціонує 14 російських театрів, що утримуються за рахунок державного бюджету, 2399 шкіл з російською мовою викладання2.

Українська держава взяла на себе зобов'язання забезпечити необхідні умови для розвитку і використання мов національних меншин. Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до ст. 53 Конституції України гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства. Це положення означає, що в одних випадках може здійснюватися навчання мовою національної меншини, в інших — мова національної меншини може вивчатися як окрема навчальна дисципліна або як факультативний курс. За умови незначної кількості бажа-

Наприклад, якщо у 1937 р. у СРСР підручники видавалися 90 мовами, то в 1988 р. у навчальному процесі використовувалося лише 39 мов. Отже, за 51 рік зі сфери шкільної освіти було вилучено 51 мову. Докладніше див.: Котигоренко В. Вплив зовнішніх чинників на етнополітичну ситуацію в Україні // Людина і політика. — 2001. — № 4. — С. 21; Пономарів О. Українська мова на рідній землі // Урядовий кур'єр. — 2000. — 29 лютого.

ючих вивчати рідну мову національної меншини її вивчення може бути організовано через національні культурні товариства. Конституційний Суд України у своєму рішенні від 14 грудня 1999 р. (справа про застосування української мови) зазначив: «У державних і комунальних навчальних закладах поряд з державною мовою відповідно до положень Конституції України, зокрема ч. 5 ст. 53, та законів України, у навчальному процесі можуть застосовуватися та вивчатися мови національних меншин». Усього в Україні російською мовою навчаються 2,1 мільйона школярів (31,7% їх загальної кількості), румунською — 25,5 тисячі (0,4%), угорською — 21 тисяча (0,3%), молдавською — 7,2 тисячі (0,11%), кримськотатарською — 4,3 тисячі (0,07%), польською — 1,2 тисячі (0,02%)1.

Громадяни України мають право користуватися своєю національною мовою або будь-якою іншою мовою, звертатися до державних, громадських органів, підприємств, установ, організацій та їх посадових осіб українською чи іншою мовою їх роботи, російською мовою або мовою, прийнятною для сторін. Право створювати свої громадські організації, культурні центри, товариства, земляцтва, об'єднання здійснюється представниками національних меншин у порядку, встановленому Законом «Про об'єднання громадян». Ці організації сприяють збереженню самобутності національних меншин, задоволенню їх національно-культурних потреб, створюють додаткові можливості для спілкування між їх представниками. Такі громадські організації можуть здійснювати діяльність, спрямовану на розвиток національної культури, проводити масові заходи, конкурси, фестивалі, виставки, збори, сприяти створенню національних газет, журналів, телепередач, відеофільмів, видавництв, музеїв, художніх колективів, театрів, кіностудій та розширенню їх мережі.

Представники національних меншин мають право обиратися на рівних засадах до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, рівного доступу до державної служби та служби в органах місцевого самоврядування, за-

Докладніше див.: Карпачова Н. І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні: Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. — Вид. 2. — X., 2001. — С. 369.

ймати будь-які посади на підприємствах, в установах та організаціях. У Законі «Про національні меншини в Україні» зазначається, що громадяни України, які належать до національних меншин, мають право, відповідно, обиратися або призначатися на рівних засадах на будь-які посади до органів законодавчої, виконавчої, судової влади, місцевого самоврядування, в армії, на підприємствах, в установах і організаціях.

Громадяни, які належать до національних меншин, а також національні громадські об'єднання мають право вільно встановлювати і підтримувати зв'язки з особами своєї національності та їх громадськими об'єднаннями за межами України, одержувати від них допомогу для задоволення мовних, культурних, духовних потреб, брати участь у діяльності міжнародних неурядових організацій.

Водночас не може бути прав без обов'язків. Тому чинне законодавство покладає на громадян України, які належать до національних меншин, зобов'язання дотримуватися Конституції України і законів України, оберігати її державний суверенітет і територіальну цілісність, поважати мови, культуру, традиції, звичаї, релігійну самобутність українського народу та всіх національних меншин. У зазначеному контексті обов'язок — це вид і міра суспільне необхідної поведінки як окремих осіб, так і національних меншин у цілому, зумовлена потребами задоволення інтересів особи й суспільства, забезпечення прав людей, національно-етнічних спільнот і держави, їх існування і подальшого розвитку. Обов'язок одночасно спрямований і на створення сприятливих умов для всебічного та вільного розвитку кожним своєї особистості, і на досягнення загального добробуту в суспільстві.

<< | >>
Источник: Ю.М. Тодик, В.С. Журавський. Конституційне право України. 2002

Еще по теме § 2. Основні права, свободи та обов'язки національних меншин:

  1. КОНСТИТУЦІЙНІ ПРАВА, СВОБОДИ ТА ОБОВ'ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА
  2. § 11.3. Основні трудові обов'язки сторін трудового договору
  3. 4. Специфічні права національних меншин
  4. Обов'язки і права підрядника.
  5. Обов'язки і права замовника.
  6. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН В УКРАЇНІ
  7. § 1. Поняття, структура та принципи правового статусу національних меншин
  8. Які права і обов'язки сторін за договором комерційної концесії?
  9. § 3. Механізм та гарантії реалізації прав національних меншин в Україні
  10. 7. Загальносоціальні обов'язки людини
  11. § 13. Конституційні обов'язки людини і громадянина
  12. Які обов'язки сторін за договором підряду?
  13. Які обов'язки сторін за договором страхування?