<<
>>

§ 2. Нормативне регулювання взаємовідносин держави і релігійних організацій

В Україні здійснення державної політики щодо релігії і церкви визначається принципом відокремлення церкви від держави і школи від церкви.

Зміст режиму відокремлення церкви від держави характеризується такими особливостями: а) держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій, сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству; б) держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльності будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії; в) усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом, встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається; г) релігійні організації не виконують державних функцій і мають право брати участь у громадському житті, а також використовувати нарівні з громадськими об'єднаннями засоби масової інформації; ґ) релігійні організації не беруть участі у діяльності політичних партій і не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів, священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами; д) релігійна організація не повинна втручатись у діяльність інших релігійних організацій, у будь-якій формі проповідувати ворожнечу, нетерпимість до невіруючих і віруючих інших віросповідань.

Проте режим відокремлення церкви від держави не означає відсутності будь-якого контролю з боку держави за діяльністю релігійних організацій.

Державний контроль за додержанням законодавства України про свободу совісті та релігійні організації здійснює Державний Комітет України у справах релігій.

Згідно зі ст. ЗО Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» державний орган у справах релігій: а) на прохання релігійних організацій сприяє досягненню домовленості з державними органами та подає необхідну допомогу у питаннях, що потребують вирішення цих органів; б) сприяє зміцненню взаєморозуміння і терпимості між релігійними організаціями різних віросповідань. Ні в якому разі не втручаючись у внутрішньоцерковні справи, Держкомрелігій завжди готовий виконувати на прохання релігійних організацій посередницькі функції, потреба в яких за умов багаторічного між-церковного конфлікту є досить актуальною. Набули системного характеру консультації голови Комітету з релігійними діячами, на яких розглядається весь спектр проблем, які непокоять церкву, відпрацьовуються можливі варіанти їх розв'язання. Аналогічна робота здійснюється працівниками комітету в регіонах. Своєрідним контактним полем для залагодження міжконфесійних проблем дедалі більше стає Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій; в) здійснює реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій, зазначених у частині другій ст. 14 закону, а також змін і доповнень до них;

г) надає консультативну допомогу державним органам у застосуванні законодавства про свободу совісті та релігійні організації. Ця робота здійснюється шляхом відпрацювання юридичних механізмів, розв'язання проблем, які виникають у відносинах між державними і релігійними структурами, а також між різними конфесіями; ґ) здійснює контакти і координаційні зв'язки з відповідними органами інших держав;

д) сприяє участі релігійних організацій у міжнародних релігійних форумах, ділових контактах з міжнародними релігійними центрами й зарубіжними релігійними організаціями. Активізуються обміни делегаціями, поїздки на навчання, паломництва, звичною стала практика проведення релігійних конгресів, конференцій та семінарів за участю зарубіжних

священнослужителів і проповідників; е) забезпечує релігієзнав-чу експертизу за участю представників релігійних організацій та відповідних спеціалістів.

Функції Комітету сформульовано в Положенні про Державний комітет України у справах релігій, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України № 2 від 3 січня 1996 р. Найважливіше його завдання — забезпечення гарантованого громадянам права на свободу совісті. Ключове питання тут — створення віруючим рівних умов і можливостей сповідувати їхні релігії, об'єднуватися в релігійні організації, мати вільно доступні місця для богослужінь.

Так, лише упродовж 1997 р. Держкомрелігій та його підрозділи в облдержадміністраціях розглянули і зареєстрували 1113 статутів релігійних організацій, і тільки в одному випадку заявникам було відмовлено. Чимало груп віруючих, які мали бажання утворити релігійну організацію, отримували необхідну юридичну й організаційну допомогу з боку держави.

Виконуючи свої функції, Держкомрелігій має тісно співпрацювати з іншими органами державної виконавчої влади, оскільки за час розбудови релігійної мережі в Україні спектр актуальних питань державно-церковних відносин настільки розширився, що єдиний державний орган уже не в змозі охопити його повністю.

Так, питання легалізації і контролю за діяльністю об'єднань громадян згідно із законом віднесено передусім до компетенції Міністерства юстиції України. Але останнім часом виникає дедалі більше об'єднань, які практично реалізують свою статутну діяльність на межі двох чинних законодавчих актів: законів України «Про об'єднання громадян» і «Про свободу совісті та релігійні організації». У таких випадках інколи досить важко визначити, чим вони насправді є: об'єднаннями громадян чи релігійними організаціями і, отже, до відання якого з цих державних органів належать. З 1996 р. накопичено позитивний досвід обміну інформацією і взаємних консультацій між Міністерством юстиції і Держкомрелігій, що дало змогу уникнути багатьох помилок при реєстрації об'єднань громадян та релігійних організацій.

Ще одним актуальним питанням взаємодії органів державної виконавчої влади є налагодження співпраці Держкомре-лігій з Державним комітетом телебачення і радіомовлення України у справі насичення інформаційного простору України якісною теле-, радіо- та друкованою продукцією релігійного змісту.

Тут ні в якому разі не йдеться про запровадження духовної цензури в засобах масової інформації, але наділена дорадчими правами експертна рада фахівців Держкомітету телебачення і радіомовлення та Держкомрелігій за участю Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій могла б досліджувати і висловлювати авторитетну думку з приводу тієї чи іншої публікації релігійного змісту, яка мала чи могла б мати місце в засобах масової інформації.

Стаття 6 закону розкриває принцип відокремлення школи від церкви. Вона містить положення про те, що:

— державна система освіти в Україні відокремлена від церкви (релігійних організацій), має світський характер. Доступ до різних видів і рівнів освіти надається громадянам незалежно від їхнього ставлення до релігії;

— не допускається обмеження на ведення наукових досліджень, у тому числі фінансованих державою, пропаганду їх результатів або включення їх до загальноосвітніх програм за ознакою відповідності чи невідповідності положенням будь-якої релігії або атеїзму;

— громадяни можуть навчатися релігійного віровчення та здобувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими, вільно обираючи мову навчання;

— релігійні організації мають право відповідно до своїх внутрішніх настанов створювати для релігійної освіти дітей і дорослих навчальні заклади і групи, а також проводити навчання в інших формах, використовуючи для цього приміщення, що їм належать або надаються у користування;

— викладачі релігійних віровчень і релігійні проповідники зобов'язані виховувати своїх слухачів у дусі терпимості і поваги до громадян, які не сповідують релігії та до віруючих інших віросповідань.

Одним із важливих принципів відносин держави з релігійними організаціями є принцип рівного ставлення до кожної з них з боку держави. Законом встановлено, що всі релігії, віро-

сповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання або релігійної організації стосовно інших не допускається (п.

5 ст. 5 закону). Принцип ставлення держави до релігійних організацій є одним із результатів скасування в 1917 р. після Жовтневої революції державної релігії та церкви. Послідовне відокремлення Російської православної церкви від радянської держави утворило об'єктивну можливість зрівняти правове становище всіх без винятку конфесій, гарантувати права громадян сповідувати будь-яку релігію. Важливо цей принцип послідовно проводити на практиці.

Внутрішня сутність сучасних взаємовідносин Української держави та релігійних організацій концентровано відображена у принципі взаємної лояльності, який проявляється через поважні відносини між органами державної влади і конфесійними формуваннями. Але це не означає, що ці відносини завжди будуються без суперечностей і не виникає ніяких проблем. Часто церковні організації порушують чинне законодавство і державі доводиться вживати відповідних адекватних заходів. Наприклад — міжконфесійні сутички, які державні структури повинні «гасити».

Треба враховувати й те, що теперішні процеси політизації релігії, необмірковані кроки в державно-конфесійних зв'язках, недоліки чинного законодавства можуть дестабілізуюче впливати на соціально-економічні та політичні процеси1.

У багатоконфесійному суспільстві з численним переважанням однієї чи кількох конфесій виникає проблема правового захисту релігійних меншин, оскільки пануюча конфесія (конфесії) може перешкоджати вільній діяльності малих релігійних об'єднань та релігійних груп. Таким чином, правове регулювання діяльності релігійних організацій забезпечує відповідний баланс церковно-державних відносин і дає змогу спілкуватися церкві і державі у вирішенні соціальних питань.

Однак не можна вважати, що в сучасних умовах немає ніяких проблем у взаємовідносинах релігійних і державних

Докладніше див.: Тодика Ю. Н. Конституционное право Украйни: отрасль права, наука, учебная дисциплина. — X., 1998. —

організацій. Одна з них пов'язана з поверненням церкві незаконно відібраних у неї храмів, монастирів, інших культових приміщень та цінностей.

Тут насамперед найчастіше стикаються інтереси релігійних організацій і музейних закладів, які обстоюють право держави охороняти і робити доступними для населення деякі державні культурні цінності як національні пам'ятки.

Друга, не менш складна проблема — поява останнім часом різного роду містичних сект та нетрадиційних релігій.

Нетрадиційні релігії, або неорелігії, в Україні — явище складне. Можна виокремити шість основних груп: неорієнта-лістські течії (наприклад, товариство Свідомості Кришни), неоязичники (РУН-віра), сцієнтистські групи («Сайєнтоло-гічна церква»), психотерапевтичні культи (від східних військово-спортивних до системи П. Іванова), неопротестантські спільноти («Учні Христа», «Філадельфія», «Перемога» та інші), теософські гуртки (послідовники Рерихів, Блаватської)1. Як бачимо, деякі з відомих нам неорелігійних угруповань не потрапляють під цю класифікацію, що свідчить про високу варіабельність новітніх релігійних угруповань.

Ставлення до цього феномену визначається в таких припущеннях: а) гострі соціальні кризи і стрімкі суспільні зміни дуже часто супроводжуються розквітом новітніх релігій; б) нові релігії, на думку багатьох дослідників, становлять постійний фермент духовної картини світу, а в умовах орієнтаційної кризи європоцентристської цивілізації употужнюється прагнення до релігійного синтезу Заходу й Сходу (цю потребу дуже точно вхопив засновник Білого братства Ю. Кривоногов); таким чином, умови для релігійних експериментів у нас сьогодні чи не найсприятливіші; в) цілком очевидно, що численні західні місії визначили для себе пострадянський простір як місійний простір, як, за висловом з однієї місіонерської промови, «нову Африку», сюди спрямовано значні кошти й уже досягнуто певних результатів; г) динаміка поступу неопротес-тантських спільнот дає підстави для припущення щодо мож-

Докладніше див.: Права людини в Україні: Інф.-аналіт. бюлетень Українсько-Американського бюро захисту прав людини. — К.; X., 1995. — Вип. 13. — С. 67.

236

ливості зміни соціокультурної ситуації в Україні упродовж наступних двох десятиліть; ґ) новітні культи — виклик історичним церквам, бо вони завжди й усюди намагаються відповісти на питання, які залишили без відповіді ортодоксальні церкви; якщо історичні церкви не подивляться на себе з усією вимогливістю в цьому сенсі, а сподіватимуться на державний протекціонізм, наслідки поширення новітніх релігій стануть для них драматичними; д) розв'язання проблеми найтоталітар-ніших і найдеструктивніших сект має відбуватися шляхом спрямування зусиль на їх адаптацію, «усуспільнення», «десек-танізацію».

В Україні зареєстровано близько 350 нетрадиційних релігійних організацій. Порівняно з 1991 р. їх кількість зросла в шість разів. Причому всі новоутворені організації зосереджені у великих промислових містах — Дніпропетровську, Донецьку, Харкові, Києві, Запоріжжі та ін. Більше половини членів модерністських рухів — молодь у віці від 20 до 29 років; більше 54 відсотків становлять особи з високим освітнім рівнем; 29,2 — інтелігенція; 21,5 відсотка — студенти.

Інтенсивне зростання неорелігійних формувань пов'язане із впливом багатьох чинників, серед яких особливе місце займає географічна специфіка України, яка сьогодні особливо відкрита для різних впливів. У суспільстві виник ідеологічний вакуум внаслідок: а) девальвації системи соціальних цінностей тоталітарного режиму, марксизму-ленінізму; б) відсутність загальнонаціональної української ідеї, яка консолідувала б суспільство; в) кризи традиційних релігій унаслідок цілеспрямованого проведення радянською владою понад 70 років атеїзації населення; г) пошуку соціально-активною і високоосвіченою частиною суспільства нових духовно-моральних цінностей1.

Ряд нетрадиційних культів порушують гарантовані Конституцією України права людини. Жорстка ієрархія в них, авторитарна структура, беззастережне підпорядкування членів організації абсолютній владі лідерів, у тому числі шляхом погроз, шантажу, щодобових самозвітів, примусу, суперечить

1 Докладніше див.: Тодьїка Ю. Н. Конституционное право УкраиньІ: отрасль права, наука, учебная дисциплина. — X., 1998. — С. 258—259.

загальновизнаним в суспільстві демократичним цінностям1. За висновками Інституту психології АПН України, тоталітарні нетрадиційні культові організації: а) примусово обмежують права своїх членів на освіту, працю, використання засобів масової інформації; б) примушують своїх членів голодувати; в) обмежують час їх сну та відпочинку; г) застосовують засоби і заходи, що в комплексі зумовлюють зниження критичності мислення, вольового та інтелектуального потенціалу особистості. Специфіка деструктивних культів полягає в акцентуванні на істинності їх віровчення, різко негативному ставленні до інших релігій, що веде до міжконфесійної конфронтації.

Активність таких нетрадиційних вірувань є для суспільства великою драмою. Змагаються між собою дві логіки, кожна з яких має свою правду. З одного боку, наприкінці XX ст. у країнах, які претендують на звання цивілізованих, уже неможливим є силування до певної релігії. Свобода віросповідання і право змінювати свою релігію є засадничим правом, закріпленим у Загальній декларації прав людини. З другого боку, кожне суспільство має право оберігати те історично-культурне середовище, в якому тільки й можуть відтворюватися національні особливості народу. Традиційні релігії є складовою і надзвичайно важливою частиною такого культурного середовища. Отже, певного захисту і сприяння вони, без сумніву, потребують.

Завдання держави та законодавця — знайти гармонійний баланс свободи і традиції, не дати суспільству «завалитися» на один бік. Слід відзначити й розвиток у самій церкві, а саме у православній, необновленських течій, що порушують її єдність, ведуть до внутрішньоцерковних суперечностей.

Таким чином, роль та місце Української держави у забезпеченні свободи віросповідання за коленою людиною має визначатися такими положеннями:

— держава має бути світською. «Світськість» держави не означає, що держава впроваджує, підтримує, «спонсорує» атеїстичну ідеологію, зацікавлена у ній. Це лише вираження

1 Полищук Ю. Й. Психологические нарушения, возникающие у людей, вовлеченньїх в деструктивньїе религиознме церкви // Религия, церковь в России й за рубежом. — М., 1995. — № 5. — С. 67—73.

того, що держава є нейтральною, безсторонньою щодо будь-яких різновидів віри — як релігійних, так і нерелігійних;

__ держава має чітко законодавчо визначити межі свого

втручання (впливу, протидії, сприяння та ін.) у діяльність релігійних та світських організацій, виходячи із загальнолюдських цінностей і прав людини. Вона не повинна надавати матеріальної підтримки або в іншій формі активно виявляти свою прихильність до якихось релігійних організацій, а також до організацій атеїстичне спрямованих (зважаючи, зокрема, на те, що платниками державних податків є громадяни різних конфесій, а також атеїсти). «Пільгове» ставлення держави до будь-якої релігії, а також до атеїстів (скажімо, запровадження у державних навчальних закладах вивчення тих чи інших богословських або ж, навпаки, атеїстичних предметів) буде порушенням цих засад, перетворюватиме їх на соціальну фікцію, перешкоджатиме міжконфесійній злагоді; — позитивна діяльність держави щодо різних конфесій має бути обмежена: а) обліково-реєстраційною діяльністю на основі повідомного (заявницького) принципу; б) нейтральним арбітруванням у разі виникнення міжконфесійних суперечок, конфліктів з майнових та інших неідеологічних питань — за умови звернення цих організацій до відповідних юрисдикційних державних органів і беззастережного визнання обов'язковості рішень останніх;

__ держава має законодавчо визначити межі діяльності,

фізичної поведінки (проте аж ніяк не думок, не віри), поза які не можуть виходити прихильники будь-якої релігії або іншої віри (віруючі) і будь-які релігійні та атеїстичні організації, відповідно до міжнародних стандартів цих меж (ст. 29 Загальної декларації прав людини). Вона повинна здійснювати контроль за непорушенням цих меж, тобто за дотриманням законності (законів) з боку віруючих усіх конфесій, усіх релігійних і атеїстичних організацій та притягувати до юридичної відповідальності тих, хто порушує чинне законодавство. Реалізація саме такої державної політики щодо права людини на свободу віросповідання і щодо різноманітних ^організацій, які «інституціоналізують» і опосередковують здійснення цього права, є гарантом здобуття миру і злагоди у міжконфесійних відносинах та відносинах між державою та церквою.

Підсумовуючи, можна констатувати такі тенденції у здійсненні права на свободу совісті та віросповідання, права на створення релігійних організацій:

— плюралізація вірувань — як результат урізноманітнення їх об'єктів (воно відбувається природно у результаті розвитку людської особистості, збагачення її духовних потреб, розширення її кругозору, обізнаності, уявлень). Ця тенденція чітко простежується й в Україні, про що свідчать дані соціологічних досліджень стану релігійності населення, зокрема молоді. Так, 14 відсотків представників молодої науково-технічної інтелігенції Києва вірять у різні версії східного містицизму, у перевтілення душ тощо;

— демонополізація ролі традиційних релігій у визначенні показників моральності, «праведності» способу життя й поведінки особи, життєдіяльності об'єднань, груп, спільностей у встановленні критеріїв соціально-змістовного розмежування «добра» і «зла» у конкретно-історичних умовах, обставинах. Одним із проявів цієї тенденції можна вважати посилення екуменічного руху серед ряду церков. Симптоматичним є також включення до складу тих моральних принципів, пропагувати які серед своїх прихильників погоджуються нині керівники певних церков, і такої чесноти, як віротерпимість. Причому останню слід інтерпретувати як терпимість не тільки до інших релігій, а й до атеїстів, до, так би мовити, нере-лігійно віруючих;

— деетнізація віри (зокрема, релігійної). Особливо яскраво це спостерігається на процесах поширення нетрадиційних релігій, кількість прихильників яких збільшується серед представників різних етносів, жителів різних континентів, і Україна не є винятком щодо цього. Ця тенденція не оминає й традиційні релігії (наприклад, рух «євреї за Христа»). Тому стає все менш підставним вживання поняття «національна релігія» (і відповідно поняття «національна церква»): адже у кожній етнічно-національній спільноті є, як правило, прихильники різних віросповідань, а у кожній конфесії є люди різного етнічного походження, і це цілком нормальне явище, навіть щодо України, де найпоширенішими є православ'я (організаційно представлене кількома «центрами», інституціями) та греко-католицизм.

У всіх цих тенденціях знаходить прояв закономірне розширення права людини на свободу віросповідання, процес, безумовно, прогресивний і гуманістичний. Він цілком відповідає принциповим засадам Загальної декларації прав людини 1948 р. (статті 18, 19), Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. (статті 19, 27), Декларації про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин 1992 р. (статті 2.1, 2.2, 4.2).

Подібні тенденції (як і будь-які соціальні закономірності) не здійснюються самопливом, «автоматично», безпроблемно. Деінде вони можуть гальмуватися, стримуватися чи то державою, чи то деякими церквами, іншими релігійними об'єднаннями (точніше їхніми керівниками, ідеологами, активістами — громадськими діячами).

Таким чином, конституційно-правове регулювання свободи совісті, діяльності релігійних організацій забезпечує відповідний баланс церковно-державних відносин і дає змогу спілкуватися церкві й державі у розв'язанні ряду актуальних соціальних проблем.

<< | >>
Источник: Ю.М. Тодик, В.С. Журавський. Конституційне право України. 2002

Еще по теме § 2. Нормативне регулювання взаємовідносин держави і релігійних організацій:

  1. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ В УКРАЇНІ
  2. § 4. Взаємовідносини держави і друкованих ЗМІ в Україні
  3. § 1. Право людини на свободу світогляду і віросповідання та створення релігійних організацій. їх види, основи правового статусу
  4. § 3. Правове регулювання статусу політичних партій і громадських організацій
  5. 3. Правова держава як держава соціальної демократії
  6. Тема 7 Механізм та апарат держави
  7. 1. Загальна характеристика механізму держави
  8. 3. Механізм правового регулювання
  9. 2. Поняття і види проектних організацій
  10. § 1. Сутність і місце політичних партій і громадських організацій у політичній системі України
  11. 4. Функції держави
  12. Тема 2. ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ ПІДПРИЄМСТВ І ОРГАНІЗАЦІЙ БУДІВЕЛЬНОГО КОМПЛЕКСУ
  13. 2. Предмет, метод і типи правового регулювання
  14. 4. Форми взаємодії органів держави з громадськими об'єднаннями і трудовими колективами
  15. 3. Поняття і види будівельних організацій
  16. Зберігання речей у камерах схову транспортних організацій.