<<
>>

3. Загальна характеристика правозастосовної діяльності

Вимоги правильного застосування правових норм: законність — прийняття правозастосовного рішення тільки:

а) в межах компетенції, тобто повноважень, за-кріплених у законі;

б) на підставах, передбачених у гіпотезі застосовуваної норми;

в) за процедурою, встановленою законом;

г) у цілковитій відповідності зі змістом закону;

д) у передбаченій законом формі; обґрунтованість — прийняття правозастосовного рішення на основі таких знань про юридично значущі факти, передбачені гіпотезою застосованої норми, які (знання) є об'єктивно істинними, правильними, вірогідними;

доцільність — якщо застосована норма дає можливість обрати (в її межах) один з кількох варіантів поведінки, то у правозастосовному рішенні має бути закріплений саме такий з них, котрий дасть можливість найкращим, найефективнішим, оптимальним способом досягти мети закону.

Основні стадії застосування правових норм:

- встановлення юридично значущих фактів і пошук правової норми, яку належить до них застосувати;

- перевірка достовірності правильності тексту, визначення меж дії та юридичної сили правової норми;

- з'ясування змісту (тлумачення) правової норми;

- прийняття рішення у справі;

- оформлення рішення в акті застосування правової норми.

Перша стадія правозастосовної діяльності має своїм змістом здобуття, формування знань про певні явища, дії, події (минулі, сучасні, а іноді й майбутні), яким закон надає юридичного значення. Отже, йдеться про своєрідну, можна сказати, професійно юридичну пізнавальну діяльність, результатом котрої мусять стати істинні, правильні вис-новки про існування саме таких «юридично значущих» фактів. Особливість, специфічність цього пізнання полягає у тому, що:

- його об'єктом (на відміну від об'єкта наукового дослідження) є не закономірності, тенденції, процеси, а лише окремі, ізольовані, конкретні ситуації, факти;

- його предмет формально обмежений, окреслений гіпотезою (а подекуди й диспозицією) юридичної норми;

- його порядок, а також засоби, «інструменти» тією чи іншою мірою регламентовані процедурно-процесуальним законодавством;

- знання, що здобуваються в результаті такої діяльності, мають бути, як правило, абсолютною (а не відносною) об'єктивною істиною — абсолютною істиною факту;

- до складу цих знань неодмінно входять і висновки про конкретну юридичну значущість, тобто юридичну кваліфікацію, встановлених фактів.

Юридична кваліфікація факту — непоширення правозастосовуючим суб'єктом законодавчої (нор-мативно-правової) оцінки певного виду фактів на встановлений ним факт, який є підставою застосування юридичної норми. Це, так би мовити, юридичний діагноз, який ставиться конкретним діям, особам, ситуаціям.

Оскільки предметом пізнання слугують не всі й не будь-які факти, а лише такі, яким саме закон (нормативно-правовий акт) надає юридичного значення, на цій самій стадії правозастосування має бути відшукана і та норма права, яка розрахована якраз на факти, що встановлюються. Тому встановлення як фактів, так і відповідної юридичної норми — це єдиний процес, який складає єдину стадію правозастосовної діяльності.

Відшукання належної правової норми здійснюється, як правило, за такою «схемою»:

- визначають, чи знаходяться встановлені факти у межах сфери законодавчого (легального) регулювання суспільних відносин (беручи до уваги від-повідну систему права та його конкретно-історичні принципи);

- визначають, до якої саме галузі права має належати відповідна юридична норма (беручи до уваги предмет і метод правового регулювання щодо встановлених фактів);

- визначають, у якому інституті права має «перебувати» відповідна юридична норма (виходячи з галузевих принципів права);

- у межах визначеного інституту права відшукують саме таку юридичну норму, гіпотеза якої відповідає встановлюваним фактам.

Дана стадія застосування права може вважатися такою, яку завершено, «пройдено», тоді, коли є підстави зробити висновок, що ознаки фактів, описаних, змодельованих гіпотезою юридичної норми, цілком співпадають з ознаками реальних фактів, встановлених у справі.

Такий висновок буде свідчити про те, що знайдено саме ту норму, яка розрахована на встановлені факти, а факти було встановлено саме такі, які передбачені даною нормою права. Друга стадія правозастосування включає такі дії,, котрі мають на меті визначити, конкретизувати певні юридичні (формальні) властивості знайденої юридичної норми. Для цього, зокрема:

- пересвідчуються у правильності тексту юридичної норми, вдаючись саме до офіційного джерела її опублікування;

- переконуються у тому, що юридична норма є чинною (вдаючись до останнього нормативно-правового акта, опублікованого в офіційному виданні);

- визначають, чи поширюється її чинність на тих осіб, на той простір (територію) і на той час, що ними характеризуються встановлені факти, (керуючись принципами і правилами щодо суб'єктної, просторової і часової (темпоральної) дії правових норм);

- у випадку, коли факти одночасно, але неоднозначно, суперечливо регламентуються правовими нормами, встановленими різними органами держави, необхідно визначити, «виміряти» юридичну силу кожного з відповідних нормативних актів з тим, щоб застосувати саме ту норму, яку вміщено в акті відносно більшої сили.

Отже, і на цій стадії правозастосування відбувається своєр_ідн_е пізнання, предметом якого_?-Юря— пглтта] ртіщг"гивр'Л'і ттпршр*, ттдп підлягає застосуванню.

Т4>етя стадія правозастосування. Оскільки неможливо правильно застбсуВнттПїорму права, не з'ясувавши точний зміст кожного її структурного елемента, всіх слів і речень, з яких вона складається, дана стадія є завжди обов'язковою: кожен, хто застосовуватиме ту чи іншу норму, неодмінно мусить витлумачити її «для себе».

Правоз'ясувальний процес (його види, способи, форми) — досить складна інтелектуальна діяльність, тому вивчення її передбачено в окремій (наступній) темі.

Четверта стадія застосування правової норми є, можнасказати. резолютивною, підсумковою: вона спирається на результати попередніх стадій, неначе резюмує їх. Змістом цієї стадії є прийняття пра-возастосовуючим суб'єктом рішення про взаємні юридичні права і обов'язки (тобто про підтвердження, встановлення, зміну або припинення цих. прав, обов'язків) тих осіб, які зможуть або мусять реалізувати норму права.

З погляду формальної логіки таке рішення конструюється, формулюється за правилами силогістичного мислення: роль великої посилки у цьому силогізмі (умовиводі) виконує застосовувана норма, малої посилки — встановлені у справі юридично значущі факти, а умовиводом, висновком якраз і буде правозастосовне рішення.

З державно-регулятивної точки зору згадане рішення є владним правилом поведінки індивідуального характеру, скерованим до персонально визначених суб'єктів і розрахованим на конкретну, одиничну життєву ситуацію (яка, проте, може тривати значний, або невизначений у часі період).

Для того, аби дане рішення могло бути сприйняте відповідними адресатами, воно має бути певним чином об'єктивоване, тобто виражене назовні. Це завдання розв'язується на останній, «оформлю-вальній» стадії правозастосовного процесу (яку, однак, не завжди легко відокремити від попередньої). П'ята стадія правозастосування включає дії щодо «матеріалізації», зовнішньої фіксації індивідуального правила пове^дішШ7'~^об?е—щ^до-'ВТІленняГ ^&Тіраау г^гого в праж>з"астосовному2акті^Це'"1іоформ-лення» буває відносно нескладним, якщо досить скористатись усною або ж конклюдентною формами (хоча й у цих випадках можуть існувати певні формально-процедурні вимоги, наприклад, форма усних наказів військовослужбовців, форма жестів міліціонера, який «вручну» регулює вуличний рух). Проте, коли йдеться про письмову форму право-застосовного рішення, яка є якраз найбільш поширеною у професійній юридичній роботі, на стадії, що розглядається, слід дотримуватись певних вимог щодо його документування. Письмовий правозастосовний акт має включати, як правило, такі частини й елементи («реквізити»):

1) вступна частина (назва акта — наказ, розпорядження, ухвала, рішення, вирок тощо; назва право-застосовуючого органу; місце і дата прийняття акта);

2) констатуюча частина (опис, характеристика встановлених у справі юридично значущих фактів, а також, у разі потреби, посилання на джерела, докази, які їх підтверджують);

3) мотивувальна частина (посилання на правову норму, відповідно до якої факти піддано певній юридичній кваліфікації, обґрунтування саме такої їх юридичної оцінки);

4) резолютивна частина (виклад владного правила поведінки індивідуального характеру, тобто взаємних юридичних прав і обов'язків персоніфікованих суб'єктів, які теж мають бути тут же визначені, вказані).

Підпис відповідної посадової особи (або декількох таких осіб) теж є обов'язковим реквізитом письмового правозастосовного акта.

<< | >>
Источник: П.М. Рабінович. Основи загальної теорії права та держави. 2001

Еще по теме 3. Загальна характеристика правозастосовної діяльності:

  1. 1. Загальна характеристика застосування правових норм
  2. 1. Загальна характеристика правової норми
  3. 1. Загальна характеристика правотворчості
  4. 1. Загальна характеристика правопорушень
  5. 1. Загальна характеристика механізму держави
  6. § 2. Загальна характеристика виборчої системи та її принципи
  7. 2. Загальна характеристика апарату та органів держави
  8. § 2. Конституційно-правові норми: загальна характеристика .
  9. 1. Загальна характеристика тлумачення правових норм
  10. 1. Загальна характеристика правових відносин
  11. 1. Загальна характеристика правомірної поведінки
  12. 3. Загальна характеристика законності та правопорядку
  13. § 2.2. Загальна характеристика джерел трудового права
  14. § 5. Конституційно-правові відносини і їх загальна характеристика
  15. 2. Загальна характеристика реалізації правових норм
  16. § 13.1. Поняття та загальна характеристика матеріальної відповідальності