<<

2. Сучасні проблеми перетворення методології вітчизняної юриспруденції

Радикальні зміни, котрих зазнали в останній чверті XX ст. державно-правові явища в усьому світі, особливо у країнах Східної Європи, зумовили необхідність адекватного «реагування» на них з боку правознавства у цих країнах.

Приведення цієї науки у відповідність із соціальними реаліями потребує передусім її методологічного «переозброєння». Воно, вочевидь, стає можливим головним чином шляхом звільнення її від колишньої адміністративно-командної заідеологізованості, демонополізації методологічних підходів, плюралізації використовуваних методів дослідження. Це — необхідна передумова щодо об'єктивності пізнання державно-правових явищ, поступального розвитку юридичної науки, свободи наукової творчості.

Сучасна методологічна ситуація у всьому суспільнознавстві України та й інших країн колишнього Союзу РСР, яка характеризується переходом від уніфікованої, єдино дозволеної, «одержавле-ної» методології до розмаїття методологічних засад, поширюється, так чи інакше, й на вітчизняне правознавство.

Демонополізація, або, так би мовити, роздержавлення методології,— безперечно, плідний процес, який збагачує, демократизує пошуки істжии, вивільняє та стимулює дослідницьку енергію, дозволяє більш повно і всебічно осягнути предмет дослідження — специфічні державно-правові закономірності. Вже сьогодні можна зафіксу-вати позитивні результати цієї методологічної тенденції, втілені, зокрема, у переосмисленні «класичних» і запровадженні нових понять вітчизняного загальнотеоретичного правознавства — таких, як «права людини», «права нації», «правова держава». Ці результати відображені і в фундаментальних нових законах — Конституції України та ін.

Але методологічний плюралізм не повинен перетворюватись на методологічний анархізм, на методологічну нерозбірливість, сваволю, «всеїдність». Означена ситуація (а її симптоми можна подекуди спостерігати як у правознавстві, так і в інших суспільних науках сучасної України) не наближає, а віддаляє від положень, адекватних предмету пізнання, гальмує формування практично корисних висновків.

Запобігти таким небажаним «витратам» у ході дослідницького процесу можна, як видається, за умов дотримання принаймні таких трьох загальнометодологічних постулатів:

- об'єктивна обумовленість обраних методів дослідження його предметом. Саме предмет дослідження (тобто певна грань, сторона, аспект об'єкта дослідження) «веде» за собою дослідницький ме-тод, визначає межі його застосовуваності, придатності та прийнятності. Наприклад, якщо йдеться про можливості застосування у правознавстві математичних методів, то навряд чи можна не погодитись із твердженням: перш ніж рахувати, треба визначити, а що ж власне слід рахувати. На останнє запитання не зможе дати відповідь будь-яка суто математична наука;

- необхідність встановлення єдиної істини, вірогідність якої можна довести й перевірити за допомогою певного об'єктивного критерію. Щоправда, не можна не бачити того, що у разі, коли поняття істинності інтерпретувати як відповідність суспільствознавчих положень об'єктивним інтересам (потребам) окремих людей або окремих частин соціально неоднорідного суспільства, тоді доведеться визнавати плюралізм істини: їх буде стільки, скільки існуватиме видів таких «часткових», групових інтересів. Та чи не буде такий «плюралізм» своєрідним проявом агностицизму й виправданням будь-яких акцій, аби тільки вони відповідали чиїмось інтересам?

- неодмінним показником прийнятності, еври-стичності певного дослідницького підходу, методу є його спроможність наближувати, призводити до розкриття соціальної сутності явищ, що вивчаються (а не до приховування, затушовування її). Такою сутністю, взагалі кажучи, є, як відомо, здатність явища задовольняти інтереси певної частини соціально неоднорідного суспільства (а у деяких випадках — і всіх громадян держави).

Наведені положення видаються наукознавчими аксіомами: вони стверджені реальною дослідницькою практикою багатьох поколінь вчених. Проте в сучасних процесах плюралізації суспільствознавчих (зокрема, правознавчих) методів зазначені аксіоми іноді ігноруються, внаслідок чого якраз і виникають ситуації методологічного безладдя, еклектизму, «хаосу». Ці, можна сказати, методологічні аномалії найчастіше мають місце внаслідок:

1) використання певних загальнонаукових та інших методів дослідження поза межами їх застосовуваності, тобто абсолютизації, гіперболізації їх евристичних можливостей (у тому числі внаслідок ігнорування закономірної залежності між предметом і методом дослідження);

2) «оприродничування» законів соціальних явищ (зокрема, космізації, фізикалізації, біологізації дослідницьких засад щодо права і держави), тобто «механічного» виведення закономірностей останніх безпосередньо з положень природничих наук;

3) надмірної, тобто соціально-беззмістовної, «вихолощувальної» абстрактизації понять про досліджувані соціальні явища (шляхом використання загальнолюдських термінів без конкретно-історичної сутнісної інтерпретації, розшифрування змісту понять, що такими термінами позначаються).

Але те, чи мають ці поняття (скажімо, поняття прав людини) дійсно загально-, а не частковр-людське значення, виявляється лише із їх «приземленням», тобто коли вони застосовуються у конкретних умовах місця й часу, якими власне й визначається соціально-змістовне розуміння, смислове «наповнення» відповідних загальнолюдських термінів. А воно ж, як свідчить практика, нерідко буває досить неоднозначним, неодноманітним:

4) факторної «зрівнялівки», тобто прокламування рівнозначності, однаковості впливу на досліджуване явище численних різноманітних чинників, від яких воно так чи інакше залежить. У такий спосіб затушовуються відмінності між необхідними й випадковими зв'язками явищ, створюється ґрунт для заперечення й дискредитації поняття об'єктивного закону або підміни його більш широким (але менш змістовним) поняттям залежності;

5) методологічної «зрівнялівки», тобто проголошення абсолютної рівнозначності, рівноцінності усіх методів дослідження, заперечення будь-якої їх субординованості, залежності, системності (у той час, як така субординованість об'єктивно зумовлюється наявністю різних рівнів, багатоас-пектністю досліджуваних явищ);

6) термінологічної мімікрії, тобто словесного «перевдягання», як-то кажуть, зміни «вивісок» дослідницьких підходів і методів. Йдеться про випадки, коли внаслідок своєрідної термінологічної алергії колишні назви (справді дискредитовані спотвореною практикою використання позначуваних ними понять) замінюються іншими, новітніми, які, хоча й звучать надто «модерно», проте реально використовуються, інтерпретуються у тому ж значенні, зречення якого було задекларовано зовні.

Викладене свідчить про підставність вимоги дотримання наукознавчої, методологічної дисципліни (безперечно, не формально уніфікованої, не «одержавленої»). Звільнення методології від адміністративно-командної ідеологічної запрограмованості не означає її свободу від фактологічної, логічної, і врешті-решт істиннісної дисципліни, свободу від необхідності вдаватися до такого визначального критерію правильності методології, як реальні наслідки впровадження її результатів у суспільну практику. Саме ця практика й «вирішує», якою ж бути методології.

Ця ж практика, до речі, найпереконливіше довела й доводить, що ніколи не існувало, не існує і не існуватиме методології соціального пізнання, абсолютно нейтральної у соціально орієнтованому, соціально змістовному відношенні, тобто ме-тодології, так би мовити, соціально дистильованої, «очищеної» від залежності, від впливу з боку загального світогляду, переконань і установок дослідника. А такий світогляд є конкретним продуктом певних соціальних і природних умов, обставин життя його носія або тієї частини суспільства, інтересам якої об'єктивно відповідають, «слугують» результати дослідження.

Дотримання цих вимог — необхідна передумова евристичної ефективності плюралізації методології юридичної науки в сучасній Україні.

<< |
Источник: П.М. Рабінович. Основи загальної теорії права та держави. 2001

Еще по теме 2. Сучасні проблеми перетворення методології вітчизняної юриспруденції:

  1. 1 Поняття і склад методології правознавства
  2. ЧАСТИНА ДРУГА СУЧАСНІ ДЕРЖАВИ СОЦІАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНОЇ ОРІЄНТАЦІЇ (ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА)
  3. ШИШКА См. статью ОТЕК, ШИШКОВИДНАЯ ЖЕЛЕЗА (ПРОБЛЕМЫ) См. ЭПИФИЗ (ПРОБЛЕМЫ).
  4. «Проблема» в том виде, в каком мы ее себе представляем, редко оказывается настоящей проблемой
  5. БОЛЬШОЙ ПАЛЕЦ (ПРОБЛЕМЫ) См. статью ПАЛЬЦЫ (ПРОБЛЕМЫ).
  6. КРОВООБРАЩЕНИЕ (ПРОБЛЕМЫ) См. статью АРТЕРИИ (ПРОБЛЕМЫ).
  7. ЛОДЫЖКИ (ПРОБЛЕМЫ) См. статью СТОПЫ (ПРОБЛЕМЫ),
  8. КОЖА (ПРОБЛЕМЫ), ЗУД (ПРОБЛЕМЫ) и ОТЕК
  9. ДУШЕВНОЕ РАССТРОЙСТВО См. статью ПОМЕШАТЕЛЬСТВО. ДЫХАНИЕ (ПРОБЛЕМЫ) См. статью ЛЕГКИЕ (ПРОБЛЕМЫ).
  10. ЭПИФИЗИТ См. статью ШОЙЕРМАННА БОЛЕЗНЬ, а также объяснение на стр.20. ЭРЕКЦИЯ (ПРОБЛЕМЫ) См. статью ПЕНИС (ПРОБЛЕМЫ). ЭЯКУЛЯЦИЯ (НЕСПОСОБНОСТЬ) См. статью ИМПОТЕНЦИЯ.
  11. Проблемы, проблемы, проблемы…
  12. Проблемы, проблемы, проблемы…
  13. ПРОБЛЕМА
  14. ПЕНИС (ПРОБЛЕМЫ)
  15. Проблемы
  16. Проблемы
  17. ПРОБЛЕМЫ МЕТОДОЛОГИИ
  18. ПРОБЛЕМЫ МЕТОДОЛОГИИ
  19. ПИЩЕВОД (ПРОБЛЕМЫ)
  20. Настоящая проблема